Якщо йти за логікою тих людей, які звинувачують українських комуністів у злочинах сталінізму, то тоді можна визнати і Нерона і Калігулу по великому рахунку комуністами

Інтерв'ю із заступником чільника Міністерства надзвичайних ситуацій, №7 у виборчому списку Компартії України, комуністом Валерієм Бевзом

У виборчому списку Компартії України можна побачити не лише досвідчених політиків як Петро Симоненко, робітників, як Євгеній Волинець, людей землі, як Марина Перестенко. У парламенті від КПУ працюватимуть справжні професіонали своєї справи, які служать людям вже не один десяток років. Представляємо нашим читачам №7 у списку КПУ, заступника міністра Міністерства надзвичайних ситуацій, людину з понад 30-річним досвідом роботи в органах міліції Валерія БЕВЗА.

Валерій Ананійович, розкажіть трохи про себе: де ви народились, навчались, служили, працювали?

-   Я народився у простій сільській сім'ї в 1953 році в селі Козинці Вінницької області. Маю ще трьох старших братів, з них  я наймолодший. Наш батько усе своє життя пропрацював у колгоспі водієм, а потім завідуючим гаражем. Мати також працювала на землі - у колгоспі. Мій старший брат – Анатолій – працював у школі. Спочатку вчителем, потім завучем, а згодом у партійних органах. Закінчив він свою трудову діяльність на посаді зав сектором Вінницького обкому партії.

Наступний по старшинству брат – Олександр – генерал-лейтенант міліції. Зараз вже на пенсії. Останнє його місце роботи – УМВС у Київській області, а дещо згодом був призначений начальником УВГД на Південно-Західній залізниці. Третій брати Микола – усе своє життя пропрацював звичайним робітником-слюсарем та токарем у Вінниці на заводі. Він, напевне, найбільш інтелігентний у всій нашій немалій родині.

Ну і нарешті кілька слів про самого себе. Після закінчення школи, вступив у Вінницький політехнічний технікум, звідки пішов служити до лав Збройних сил СРСР. Служив в учбових підрозділах у Бердичеві, а потім у Чехословаччині начальником радіостанції у військах протиповітряної оборони сухопутних військ у 1971-73 роках.

Після повернення з армії, не повертаючись вже в технікум, поступив у Горьківську (Росія) вищу школу МВС. Це була нова вища спеціалізована школа міліції, єдина в Радянському Союзі, яка готувала фахівців служи БХСС – «боротьбі з розкраданням соціалістичної власності». Зараз цей підрозділ в міліції називається «Служба по боротьбі з економічною злочинністю».

Як я туди потрапив, у Горький? По великому рахунку, тоді профорієнтація була на значно вищому рівні, аніж сьогодні. І тому коли я звернувся в УМВС у Вінницькій області для того, щоб поступати в вуз, то я мав намір йти, за прикладом мого старшого брата Олександра, служити в міліцію. Він у свій час закінчив Кишинівську середню школу міліції. А вже після того поступив і закінчив Київську вищу школу міліції і т.д.

А мені у відділі кадрів УМВС у Вінниці порадили інше. Там звернули увагу на мій атестат успішності середньої школи – а там не було жодної трійки, а переважна більшість відмінних оцінок, і порекомендували поступати в Горький.

Там я провчився чотири роки. Після закінчення навчання був направлений на Вінниччину, де почав свою службу в органах міліції з посади інспектора ОБХСС. Вже в 1984 році я був призначений начальником відділення ОБХСС Замостянського райвідділу у Вінниці. Через рік став першим заступником Староміського відділу міліції, згодом у званні старшого лейтенанта, щоправда з позначкою в.о. став самим молодим в Україні начальником райвідділу міліції. А коли отримав звання капітана міліції у вересні 1985 року, то став повноцінним начальником райвідділу міліції і прослужив на цій посаді чотири роки. Після цього у 1989 році поступив в Московську міліцейську академію на стаціонарне відділення і закінчив з відзнакою у 1991 році.

Тоді взагалі настали цікаві часи – почався процес розвалу Радянського Союзу і вже тоді у Москві було два міністра внутрішніх справ – Радянського Союзу і Російської Федерації. І от у 1991 році я був призначений на посаду начальника штабу УМВС у Вінницькій області.

Валерій Ананійович, ви здобули по суті блискучу професійну освіту, як на ті часи, а все ж таки зрештою повернулись на рідну Вінниччину.  Чи у Вас не було варіантів, пропозицій залишитись, наприклад, працювати в Москві, зайнятись науковою роботою?

Зрозуміло, що такі пропозиції мені поступали. В тому числі варіанти зайнятись науковою діяльністю. Але мене завжди тягнуло до практичної роботи. Тобто переді мною ніколи не стояла така дилема. Я знав чітко, що маю повернутися назад, в практичні органи.

Тому пропрацювавши два роки на посаді начальника штабу, був призначений заступником начальника УМВС по кадрах у Вінницькій області, де пропрацював три роки. А у 1996 році вже став першим заступником начальника Вінницької міліції.

У вас тридцятирічний досвід служби в органах міліції, на Вашу думку в чому полягає проблема боротьби зі злочинністю в Україні, з законністю?

Хочу зауважити, що міліція – це дзеркальне відображення суспільства. І ми від цього нікуди не дінемось. І від того, наскільки досконале суспільство, настільки досконала чи недосконала правоохоронна система. Це аксіома.

I оскільки у нас в державі сьогодні по великому рахунку, право, закон як становий хребет будь якої держави, розсипається, коли в суспільстві панує правовий нігілізм, коли Конституція і закони, які регулюють суспільні відносини, не виконуються... Причому, не лише рядовими громадянами, але й вищими посадовцями в державі, надіятись що кращою в цих умовах буде правоохоронна система, на жаль, не приходиться.

Ми часто закидаємо міліції, що вона неефективна, недостатньо бореться із злочинністю, з її організованими формами, але ми не говоримо про те, як зазначають науковці-криміналісти, що на злочинність впливає близько 300 факторів! Із них на 5% впливає правоохоронна система, все інше залежить від суспільства, від правового поля, від того, як виконуються закони.

Коли мене запитують про те, що потрібно у нас змінити, покращити, наприклад в органах міліції, я дуже часто згадую виступ Леоніда Кучми у Верховній раді. Тоді він звернувся до народних депутатів: «скажіть, що ви хочете, щоб я побудував в Україні, я вам це побудую. Тобто те суспільство яке ви хочете». На жаль, тоді ніхто не сказав, що слід побудувати, і Леонід Кучма не побудував те ідеальне суспільство.

В цьому, на мою думку, і полягає головна проблема. Тому що перш ніж реформувати державу як таку, її інституції, потрібно перш за все змінити свідомість людей. Ось сутність наших проблем. Не дарам кажуть, що цивілізованість суспільства визначається не кількістю законів, а тим як вони виконуються. Тобто, хочу констатувати, що до цього часу поки ми не будемо дотримуватись законів, сподіватись на те, що держава буде відповідальною перед людьми, а люди - перед державою, не варто.

А як це зробити? Змусити людей поважати і дотримуватись закону, напевне, доволі важко?

Для того, щоб це зробити, потрібно виписати концепцію стратегії внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави. Це перше.

По-друге, потрібно продовжувати політичну реформу. Тобто слід вилучити зайві ланцюги в системі влади та управління. Наприклад, де –факто, у нас сьогодні три уряди: легітимний уряд Віктора Федоровича Януковича, оскільки він сформований коаліцією, другий уряд, який сьогодні називається секретаріат президента з річним бюджетом у 700 мільйонів гривень, і нарешті третій уряд - Рада національної безпеки та оборони. Якщо ми говоримо про конституційність перелічених органів виконавчої влади, то уряд Януковича та РНБО є такими, оскільки їх функції прописані в основному законі. Секретаріату, на жаль, в Конституції немає. Не будемо згадувати про персоналії, але якщо ми ці зайві ланцюги приберемо, то система державної влади в Україні буде простішою та зрозумілішою для людей. Обирається Верховна рада, яка формує більшість у парламенті. Відповідно ця більшість формує уряд як центральний орган виконавчої влади в Україні.  І тоді багато проблем зразу знімається.

Те саме на регіональному рівні. Є обласна рада, районна рада, міська рада, які за результатами виборів формують свої виконавчі органи – виконкоми, наймають менеджерів для виконання управлінських функцій і з них згодом запитують, наскільки ефективно вони реалізують ті завдання, які перед ними ставлять регіональні представницькі органи влади. Ось таку систему організації влади підтримує Компартія.

Виходячи з цього, можна далі говорити і про судову гілку влади. По те, що і суди мають формуватися теж територіальними громадами. Кожний суддя має обиратися там, на землі, тою чи іншою радою з правом відкликання того судді, який належним чином не виконує свої обов’язки. І ось тоді можна буде вже говорити про концепцію формування і діяльності правоохоронної системи загалом: Генпрокуратури, СБУ, органів міліції і т.д.

Якою ви бачите свою роль у майбутній Верховній раді?

За рахунок держави я на протязі шести років навчався роботі у правоохоронній системі. Тобто чотири роки я вивчав юриспруденцію, а ще два роки – основи організаційно-управлінської діяльності у сфері правопорядку. Тому ця тема мені найбільш близька. Хоча впродовж службової кар’єри мені довелось пропрацювати також з персоналом, і сьогодні я виконую обов’язки заступника міністра МНС по роботі з персоналом. Свого часу я займав посаду заступника голови облдержадміністрації. Тобто регіональні проблеми мені знайомі і я в них орієнтуюсь. Працюючи заступником губернатора, керуючи апаратом, доводилось працювати з аналітичними документами. Тому все, що стосується проблем економічної, соціальної діяльності для мене також близькі. Безумовно, у Верховній раді найбільш близькою для мене буде робота в Комітеті з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.

Як так сталося, що ви опинилися на посаді заступника міністра МНС?

Я з міліції пішов у грудні 2003 року, оскільки комерціалізація в системі міліції була вже настільки велика, що я з тим змиритися не міг. Це по-перше. А вже у січні 2004 року я прийшов до першого секретаря Вінницького обкому КПУ товариша Петрова, щоб повернутися в Компартію.

Я з партією зв’язків ніколи не поривав, але в силу специфіки своє роботи в міліції, я змушений був призупинити членство в партії. Зазначу, що в партію я вступив ще у 1983 році у доволі зрілому віці. Мені тоді було 30. А на посаду зам міністра я був призначений у березні 2007 року згідно коаліційних домовленостей і за квотою Компартії.

У декого викликало здивування те, що я у 2004 році повернувся в лави Комуністичної партії України. Але хочу вам сказати, що КПУ – це єдина партія в українській політиці, яка не поступається принципами і є найбільш моральною політичною силою. Поняття честі, гідності, совісті в цій партії набагато вищі, аніж в інших об’єднаннях громадян. Оскільки партіями їх важко назвати. І сьогодні виборчий процес зайвий раз це нам демонструє. Подивіться скільки сьогодні політичних сил, які представляють в тому числі великий бізнес, «топчеться» на лівому фланзі. Це свідчить про те, що інші партії просто не мають ні своєї ідеології, ні ідеї. А тому, використовуючи лозунги Комуністичної партії, йдуть до людей. Вони прекрасно розуміють, що потрібно людям.

І в цьому є певне протиріччя. Коли в одного лідера з косою на голові за спиною сто міліонерів, а вона виступає сьогодні з лівих позицій. І це протиріччя не дасть їй ніколи реалізувати ці обіцянки, які вона сьогодні розсипає направо і наліво.

В такому випадку, якою Ви бачите перспективу Компартії України: ідеологічну, партійну, об’єднавчу?...

Правильно говорить наш лідер Петро Симоненко, що Компартія України має стати тим центром, навколо мають об’єднатися українські партії лівого спрямування. І я переконаний, що недалекий той час, коли всі зрозуміють, що Комуністична партія є центром, навколо має формуватися і реалізовуватись ліві ідеї в Україні.

Якщо ж говорити, чому сьогодні цей процес об’єднання не є активним, то хочу зазначити, що цьому перешкоджають деякі суто психологічні моменти, вождізм, відсутність політичної культури в окремих лідерів окремих лівих партій. Це все не дає можливості об’єднати всіх прихильників лівої ідеї в Україні.

Але прийде час і все буде розставлено на свої місця. Більше того, я хочу вам сказати, що в суспільстві починаються позитивні зміни щодо нового сприйняття Комуністичної партії. Люди починають розуміти, що КПУ – це не старі ортодокси, що комуністична партія і комуністична ідея трансформується одночасно зі змінами суспільства, адаптується до сучасних умов. І в цьому немає ніякого протиріччя.

Якщо молодий хлопчина, студент, який тягнеться до лівої ідеї і при цьому носить у вусі сережку, то це не говорить про те, що він є неформалом. Він насправді є сучасним представником лівої молоді. Сама ідея реалізується людьми. І сама ідея не винна в тому, що люди вбивають людей. Бо якщо йти за логікою тих людей, які звинувачують українських комуністів у злочинах сталінізму, то тоді можна визнати і Нерона і Калігулу по великому рахунку комуністами. Адже сама комуністична ідея приваблювала на протязі століть світові уми.

По великому рахунку, кожна країна має свій шлях розвитку. А ліві ідеї суттєво впливають на цей шлях, образно кажучи, ставлячи соціальні стандарти попереду воза і вирішувати їх. Тому я з оптимізмом дивлюся в майбутнє Компартії України.

Повертаючись до теми виборів, хто на Вашу думку є основними опонентами, суперниками Комуністичної партії під час кампанії?

Ми сподіваємось, що частина виборців, які голосували раніше за інші політичні сили лівого спрямування, розуміють, що потрібно об’єднуватись навколо КПУ. Наша програма є зрозумілою для наших громадян. Інша справа, що той бруд, який протягом 16 років виливали на КПУ, сформував в українському суспільстві певні стереотипи щодо КПУ. Наше завдання сьогодні – зламати ці стереотипи, щоб люди зрозуміли, що єдиний захисник їх інтересів – це Комуністична партія.

До речі, мені на зустрічі з виборцями у Вінниці задали запитання: «чому Ви йдете у парламент»? – і я відповів, що йду у Верховну раду України, щоб там реалізувати програму кандидата в президенти України Віктора Ющенка, який обіцяв, що бандити будуть сидіти в тюрмах, багаті поділяться з бідними... І своєю присутністю в парламенті я зменшу на одну одиницю кількість там мільйонерів і бізнесменів. От і почнеться процес розділення влади і бізнесу.

Безумовно, нашими головними конкурентами на виборах будуть «Наша Україна» та БЮТ. Тому що лозунги їх дуже часто співпадають з програмними лозунгами, завданнями і принципами Компартії.

Як КПУ зберегти паритетність коаліційних, партнерських стосунків з Партією регіонів з одночасною необхідністю критики «регіоналів» з метою реалізації соціальної та зовнішньополітичної частини програми Компартії?

Якщо говорити про інтереси людей, інтереси, економіки, інтереси держави як бази для вирішення всіх соціальних питань особливого протиріччя в наших партнерських відносинах з Партією регіонів не бачу. Ми розглядаємо Партію регіонів як партію серйозних та відповідальних прагматиків. Їх окремі програмні положення співпадають з нашими. Зокрема що стосується статусу російської мови, ЄЕП, вступу в НАТО і т.д. Якщо взяти до уваги можливість формування коаліції в майбутній Верховній раді з представників наших двох політичних сил, то присутність в ній КПУ якраз дає можливість нам впливати на прийняття рішень, особливо соціальних, представниками великого бізнесу.

Знаєте, «Наша Україна» і БЮТ розказують, як вони людям допоможуть, а комуністи і «регіонали» знають, як вони людям допоможуть. А це велика різниця, як кажуть в Одесі. Хочу зазначити особливо, що практика формування коаліції комуністами, отриманий нами досвід, продемонстрували, що солідарна відповідальність парламенту та уряду перед людьми є класичною формою дотримання цієї відповідальності. Іншого не дано.